Чопська
міська рада

Офіційний веб-сайт

Відповідальність за вчинення насильства в сім’ї. Цивільно-правова відповідальність

0

Завершуючи тему відповідальності за вчинення  насильства в сім’ї, розглянемо третій її вид – цивільно-правову відповідальність.

Слід зазначити, що якщо дії особи, яка вчинила насильство в сім’ї, підпадають під ознаки злочину або адміністративного проступку, то в порядку притягненням правопорушника до кримінальної чи адміністративної відповідальності до останнього можуть бути застосовані заходи цивільно-правової відповідальності. У той же час, незалежно від переслідування особи в криміналь­ному або адміністративному порядку, постраждала особа в будь-якому випадку мають право подати позовну заяву і притягти винну у вчиненні насильства щодо дитини особу до цивільно-правової відповідаль­ності. Під цивільно-правовою відповідальністю в цьому випадку слід розуміти негативні для порушника наслідки вчиненого ним правопорушення (насильства в сім’ї), які виявляються в необхідності відшкодування потерпілому завданої моральної та матеріальної шкоди.

Згідно зі статтею 28 Кримінально-процесуального кодексу України особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі при провадженні в кримінальній справі пред’явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою. Цивільний позов може бути пред’явлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Відмова в позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред’являти той же позов у кримінальній справі.

Стаття 40 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає, що якщо в результаті вчинення адміністративного правопорушення спричинено майнову шкоду, то адміністративна комісія, виконавчий орган сільської, селищної, міської ради при вирішенні питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення вправі одночасно вирішити питання відшкодування винною особою майнової шкоди, якщо її сума не перевищує двох неоподаткованих мінімумів доходів громадян, а суддя районного (міського) суду – незалежно від розміру шкоди. Крім того, вирок або постанова суду у кримінальній чи адміністративній справі, які набрали законної сили, є обов’язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої винесено вирок чи постанову суду, в питаннях, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою.

Юридичною підставою такої відповідальності є закон у широкому розумінні, тобто нормативно-правовий акт, який передбачає застосування до особи санкцій цивільно-правового характеру за вчинення певного діяння. Загальні засади цивільної відповідальності, яка виникає із завданої шкоди, урегульовано главою 82 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) від 16.01.2003, який набрав чинності 01.01.2004. Так, згідно з частиною 1 статті 1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим майновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується особою, яка її завдала. Стаття 1167 ЦК закріплює, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

При цьому, згідно з статтею 23 ЦК моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування.

Захист сімейних прав та інтересів забезпечується також нормами Сімейного кодексу України (далі – СК), зокрема статтею 18, якою визначаються способи захисту сімейних прав та інтересів (установлення правовідносин; примусове виконання добровільно невиконаного обов’язку; припинення правовідносин, а також його анулювання; припинення дій, які порушують сімейні права; відновлення правовідносин, які існували до порушення права; відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено СК або договором тощо); главою 6 СК, яка визначатиме особисті немайнові права та обов’язки подружжя, зокрема:

— право на материнство, за яким дружині-матері мають бути створені в сім’ї умови для поєднання материнства із здійсненням нею інших прав та обов’язків, а позбавлення жінки можливості народити дитину (репродуктивної функції) у зв’язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування завданої їй моральної шкоди (ст. 49 СК);

— право на батьківство, згідно з яким позбавлення чоловіка можливості здійснення репродуктивної функції у зв’язку з виконанням ним конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо нього є підставою для відшкодування завданої йому моральної шкоди (ст. 50 СК);

— право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань (стаття 51 СК);

— право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку (ст. 52 СК);

— право дружини та чоловіка на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї, за яким дружина, чоловік мають право розподілити між собою обов’язки в сім’ї; вони повинні утверджувати повагу до будь-якої праці, яка робиться в інтересах сім’ї; усі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності; вони мають право противитися усуненню їх від вирішення питань життя сім’ї (ст. 54 СК);

— обов’язок подружжя турбуватися про сім’ю, спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім’ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (ст. 55СК);

— право дружини та чоловіка на свободу та особисту недоторканність, тобто право на вільний вибір місця свого проживання; вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин та їх припинення; а примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, у тому числі примушування до статевого зв’язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом (ст. 56 СК).

Якщо член сім’ї систематично порушує правила співжиття, робить для інших членів сім’ї неможливим проживання з ним в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, Житловим кодексом України від 30 червня 1983 року (у редакції від 01.07.2010), зокрема статтею 116, передбачено, що «виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення».

Слід мати на увазі, що закріплене в статті 55 Конституції України право на судовий захист, тобто можливість звернутися до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів, надається будь-якій особі без вікових обмежень з моменту народження. Цивільне процесуальне законодавство конкретизує механізм реалізації будь-якою особою, у тому числі і дитиною, конституцій­ного права на судовий захист, якщо її права, свободи чи інтереси порушені або оскаржені. Реалізувати це право неповнолітня особа (дитина) може само­стійно у передбачених законом випадках або за допомогою законного пред­ставника. Неповнолітня особа може реалізувати право на судовий захист безпосередньо у справах, що виникають із сімейних правовідносин, за умови досягнення чотирнадцяти років та малолітня особа – за наявності законного представника.

Відповідно до ст. 18 та ч. 4 ст. 152 Сімейного кодексу України кожен учас­ник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпо­середнє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Крім того, на таку можливість може додатково вказуватися в окремих статтях СК України, зокрема в ст. 165, що визначає осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав, а також в ст. 240, що визначає осіб, які мають право на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення або визнання усиновлення недійсним, окремо вказується й на дитину, яка до­сягла чотирнадцяти років.