Бомби падають, але любов сильна
Минулого року, рятуючись від ворожих бомб і окупантів, із Донеччини до Чопа приїхала літня пара, яка, незважаючи на складні життєві обставини, на десятки років, що залишилися позаду, все ще поглядають одне на одного з ніжністю та коханням. У перші місяці подружжя проживало у Чопському ЗЗСО №2 імені Іштвана Сечені, який був облаштований для тимчасового розміщення ВПО. Наприкінці серпня пара отримала кімнату в приміщенні колишньої станції швидкої на вулиці Приозерній, де чоловік став неформальним лідером усіх мешканців, котрий відстоює їхні інтереси.
Минулоріч із паном Олександром та пані Тетяною поспілкувалася журналістка з ПАР. Ось їхня історія.
Був літній ранок 1963 року в сільській місцевості на Донеччині, коли Олександр вперше взяв Тетяну за руку. Їм було 14, він носив її портфель, поки вони гуляли дорогою через поля соняшників, луки, всіяні польовими квітами, зелені пасовища і посіви. Це був їхній час бути разом; час бути пліч-о-пліч, поговорити та поділитися своїми новинами, перш ніж вони дійдуть до розвилки дороги і розійдуться. Олександр навчався в україномовній школі, а Тетяна – в російській, але їх об’єднував шлях, на котрому їхнє кохання переросло у щось настільки ж міцне, як дорога, якою вони ходили.
Того раннього ранку все було тихо. Соняшники по обидва боки від них нахилилися, повернувши до них освітлені сонцем суцвіття, слухаючи та з цікавістю спостерігаючи, як розвивається кохання. Олександру щойно виповнилося 18 років. Він із самого початку знав, що хоче одружитися на Тетяні, і нарешті досяг потрібного віку. Олександр взяв Тетяну за руку і подивився їй в очі, а потім сказав: «Я люблю тебе і хочу ділити з тобою кожен ранок».
Того дня вони йшли рука об руку. Пташки щебетали радісним співом, подував вітерець, і соняшники дружно гойдалися, випромінюючи золоте світло на молодих закоханих. Олександр і Тетяна йшли разом; знову, і знову, і знову, і навіть зараз, коли їхня дорога поранена зяючими дірами, розбомблена та стерта й більше не існує.
Олександр і Тетяна одружені вже понад 60 років. І свою 60-ту річницю вони провели на самоті в пункті тимчасового розміщення внутрішньо переміщених осіб, за тисячі миль від своїх дітей та онуків. Двоє їхніх дітей уникли війни і зуміли потрапити до Європи. Їх молодша донька з чоловіком залишалися на сході України, де вели невеликий бізнес і намагалися продовжувати життя, незважаючи на небезпеку навколо. Нікому з подружжя ще не виповнилося 80, і вони відчували себе ще молодими та закоханими до 24 лютого: «Ми відчували себе молодими, ніби у нас попереду ціла нова глава, але цього відчуття більше нема».
По приїзду в Чоп вони проживали в школі з невеликою кількістю речей, які встигли з собою взяти. Не так подружжя уявляло собі цю главу свого життя. Вони повинні були вже бути в своїй новій квартирі, їсти разом зі своїми дітьми та онуками і насолоджуватися пенсією.
Олександр і Тетяна були працьовитими. Обоє виконували різноманітну роботу на вугільних шахтах, ціле життя пропрацювали не покладаючи рук. Вони дбайливо витрачали свої гроші, пишаючись тим, що змогли дати своїм дітям хорошу освіту та забезпечити їх. Коли діти виросли і пішли «з дому», щоб створити власні сім'ї, Олександр і Тетяна продовжували працювати на шахтах і відкладали гроші на пенсію. На пенсії вони планували купити квартиру в Донецьку і переїхати ближче до сім'ї, але для цього потрібно було накопичити чималу суму. Тяжко пропрацювавши, вони мали дуже прості потреби після виходу на пенсію: міцне здоров'я і час на відпочинок в оточенні сім'ї.
Вони продали свою квартиру, а за ці гроші та за свої заощадження купили нову в Донецьку, неподалік від дому однієї зі своїх доньок. Такий обмін залишив їм достатньо грошей, щоб мати комфортну пенсію. Вони завжди мали чіткий план на життя, коли послідовність і дисципліна «окупаються», а час наполегливої праці винагороджується комфортним виходом на пенсію без стресу.
Але нічого зв’язаного з війною не є нормальним. На 24 лютого було схвалено продаж і оформлено «документи на власність». Олександр і Тетяна стали новими власниками квартири в Донецьку. А також це був перший день війни в регіоні, який невдовзі розбомблять ракетами, де розстрілюватимуть мирних жителів, зруйнують будівлі та дороги, а російські загарбники заселятимуться, як паразити, що живляться не своїм, спокушені всім, що їхня власна країна ніколи не могла б їм дати.
Протягом усієї розмови між Тетяною та Олександром були помітні жести любові: як вони сиділи пліч-о-пліч, як чоловік спостерігав за своєю дружиною, коли вона говорила, сяючи глибоким коханням до неї, а зморшки на його обличчі символізували, що вона багато разів у минулому була причиною його усмішки.
Тетяна розповіла про те, що вони дуже хочуть повернутися, і що вона ніколи не побажає такого жодній країні. Її очі наповнилися тугою за простим життям, яке вони мали, яке забрав чоловік на ім’я путін, чоловік, який грається життями мільйонів далеко за межами України. Чоловік, котрий вважає світ своїм полем бою, на якому має значний «вплив», щоб загрожувати усім та контролювати армію олов’яних солдатиків, витратних кровожерливих пішаків у його грі.
Побачивши сльози дружини, Олександр встає, і його легка, щаслива поведінка зникає з тіла. Його очі затуманюються від гірких сліз, які він намагається замкнути в клітці свого серця, які виходять з-під його контролю в потоці гніву та нестерпного болю. Він хапає великий поліетиленовий пакет, наповнений ліками, і піднімає його: «Це все, що ми маємо. Після тривалого життя та важкої праці ось, що нам залишилося – сумка ліків для лікування симптомів війни хворої людини».
Голос Олександра тріскається від несправедливості цієї війни, безглуздої і жорстокої війни, яка вивергає ненависть і поширюється як рідка отрута, залишаючи кривавий слід руйнування для майбутніх поколінь українців.
Через кілька хвилин Олександр перестає говорити про їхню втрату й знову приходить у себе: «Ми не можемо думати про завтра. Ми можемо думати лише про сьогоднішній день. Сьогодні ми в безпеці, у нас є дах над головою, у нас є їжа, і ми маємо одне одного. Коли падають бомби, ми не можемо мріяти, ми можемо бути лише тут і зараз, у компанії тих, кого любимо».
Олександр і Тетяна потрошки призвичаюються до життя в нашій громаді, аЧопська міська рада всіляко намагається, аби життя людей, зруйноване війною, потрохи ставало стабільніше та спокійніше, аби вони змогли відчути підтримку та захист. Тому цього року ще близько сотні людей отримають житло в приміщенні колишньої районної лікарні на вулиці Миру.
